Валерій КОРНЄЄВ

ПОВІТОВА ХРОНІКА

З Андрія Вознесенського

Ми з приятелем йшли. За вивіскою “Пиво”
Міжгір'я – доль депо – оскаженіло дмило.

Містечко нас оточило сиропне.
Мій друг кульгав. І бульбахи  землі,
а я б уточнив – пухирі асфальту, –
трапляючись, канючили на чарку.

“Ти пам'ятаєш Ганночку–шинкарку?”
Я пам'ятав. Здивована краса
її між подавальниць вирізняла.
Носила косу, кажуть, що свою.
Коли б очей не циганьскі фіялки,
її б писати міг Венеціанов.

До сина йшла із сумками і несла
таку вже силу темно–золоту,
що жіночки, де не спіткають Ганьку,
чоловіків тягнуть, наче з–під танку.
Та часом, як гукнуть її: “Шинкарко!”
вона душею, так бува, заклякне,
неначе чує інші позивні
і, стріпонувшись, йде: “Спішу! Спішу!”

Я пам'ятав ту Ганночку–шинкарку,
що цілувала не мене до ранку,
а друга, що подружку викликала,
що фарцювала, тую, що жила
у дерев'яному будиночку (вбиральня,
як по Росії тоді всюди – у дворі).

До сина вічно бігла. Син був якось
зустрів її. На нас комплексував.
До неї, як в'юнок білявий, присмоктався.
А потім з кухні у люстро дививсь,
роблячи вигляд, наче учить “Пєснь о Данко”.

“Ти пам'ятаєш Ганночку-шинкарку?
Так от, її вбив за валюту син.
Одна лиш коса лишилась від Ганьки.”

Так от куди ти, мила, поспішала!

“Він молотком у постілі її
бив – малолітній сутенер, в'юнок, –
у друга зуби на вітру блищали. –
А труп втопив у ямі вигрібній.
Гірш, як у пеклі.
От – Шекспір, старий…”

Вона вночі летіла над землею.
Вона кричала: “Хлопчик загубивсь!”
Кватиркою в будинки заглядала.
“Не винний він – кричала – я упала,
забилася! Сметана в холодильнику!
Ой, зголоднів! Не бачу я дитинки!”
Й викручувала з одягу гноївку.

Огидна дошка з круглою дірою,
як у ікони, линула із німбом.
Нема низького Божій чистоті!

“Її ховати місто все прийшло.
Гадали – хто? Підозрювали його.
Йому казали: “Матір поцілуй хоч.”
Відмовився. Отак і розкололи.
А він же, йолоп, спільників покрив.”

Сказав я другу: “Ти — її убив”.

Ти потонула в наших головах
поміж новин масних та анекдотів.
Бо не існує пекла а чи раю.

Ти стала думкою. Хто ж ти тепер
в єрархії тій новій іреальній –
клапоть Ніщо? Тичиночка туги?
Куди ти поспішаєш, і яка
жене тебе причина невідома?
Куди летиш і кличеш ти куди?

Пробач, що знов тривожу без потреби.
Ув океані тім без відрахунку
чи ж ти згадаєш 30–40 років,
субстанцію людей провінціальних
і на кільці твої ініціали?

Та раптом ти ці поклики згадаєш
і на якусь миттевість заклякаєш –
якась планета – ледве чутно відти:
“Ти пам'ятаєш Ганночку-шинкарку?”

Гуляє вітер доль, дільничний судний вітер.

***