* * *

Коли ти повернешся з війни, якщо повернешся звідти, де звикли приховувати своє життя, звикли прислухатися, ти будеш неприємно вражений натовпом, знахабнілим від безпеки і від неї дурним. Тебе дратуватиме те, як ці люди говорять, їх вигляд і тембр голосів, і вигляд їх міст неушляхетнених зруйнуваннями, і неможливість стріляти.

Йти містом ніби лісом, ніби полем, ніби небом, пролетіти ніби, йти, тримати у наплечнику війну, смерть поряд мати, а на обрії — тюрму; гранати в тайнику свого часу чекають нетерпляче, небо плаче в ностальгії, мабуть бачить щось минуле, щось велике; я дитячу ностальгію неба і свою — не втрачу, неба не переверну, не плачу я. То — краплі від дощу.

***