ПАЛЕСТИНА
(пори року)

9.

Діва вергала тишу, немовби важкого хреста,
І вмирала, і знала, що навіть подекуди вмерла…
Що із того, що світ обернувсь на шовки і на перла,
Як криниці отруєні… День її в смерті застав.

Сніг на мармур і квіти у день той опав неспроста,
Бо холерність цих мурів брала душі і пристрасті жерла.
Дух замовк на півслові: запертість в палаці заперла
Цілий всесвіт і трошки короткого богу листа.

Задивилась у небо, а небо спитало: "Чого ти?"
Наче гак під ребро — чорна помста розтятої цноти…
І втікала у безмір, й багряно кришився граніт…

Утікала з могили — а сонце зерну присягало,
І душі було мало, і знаків обіцяних мало,
І боялася діва зачати у череві плід…

***