* * *

Шопен, цей неприкритий звук, метелик цей.
На крилах, що вібрують, на обличчі — тінь.
Осіннє листя, дощ пішов шукати панацей.
Його бажання — то авто зі знаком "інь".
Колись, вихитуючись, він ввійшов в струну,
Що тонша павутинки, — хто її торкав.
Прозорість простору. Стебло занурене в луну.
Шосе трагічне. Коліщата лежать між трав.
Що Апокаліпсис, що час, куди не всім.
Долоні вечора холодні, золота трава.
"Шопен, Шопен, тра-ля-ля-ля", — блазнює мім.
В агонії заюшена голова.

***