* * *

Іменами імен починаю сеанс спіритичний.
Сорок місяців маю в собі, передчасно тривожна.
Ми як рідні брати, тільки ти недосяжно вічний.
Я трикрапка для тебе, труна, батьківщині тотожна.
На зруйнованих ложах — не тільки червоні левкої,
Чи дрозди безголосі, співочі, замовклі у хащах.
Я поверну тебе у дитинство, хіба що ти воїн.
Очеретяні духи — у лавах нерівних, пропащих.
Чоловічі жадання, жіночі імення і вбиті —
Ніби човен порожній — це місто на хвилях потопу.
В піднебесних оселях — дикі зорі, коти, ворожбити,
Починає життя зі спокуси нутро землекопа, —
Як ніколи, печальне. Там мешканці жовті, незрячі,
Наче тіні в кімнаті глухій, божевільні чи в склепі.
Вимираючий етнос не мовить, не чує, не плаче,
Ловить блискавку в око, як смерть на дорозі вертепній.
Так вигнанцям — сліди у гаях спорохнявілих й темних.
Де павуче латаття на міллю поточених плесах.
Спіритичний сеанс. Я тривожна, лукава, непевна.
Піднебесна недбалість селян. Викликаю Кортеса.
Хай гарячий корсар гнотик полум'я живить поволі.
У суміжностях простору — лилик і море на півдні.
Передбачу про себе, та книг не згадаю ніколи.
Львівським трибом з кав'ярень опівночі піють півні.

***