* * *

Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон.
Межа перехресна урочища, волхва і лімфи.
Ця хвиля — як рана, а в рани — тупий камертон,
Що глухо зітхає над місцем загибелі німфи.

Громаддя рослинності втомлене, втоптане в час.
I Бог не всесильний, як перше, а просто печальний.
I жабка зелена — таємна його іпостась —
Співає у вересні пісню собі поминальну.

I дупла, що зяють, і день, що пропах небуттям,
Безсмертні у тлінному світі, що вже перед краєм.
I висохле плесо. I сонце — звіря чи дитя —
В намулі грузькому імення своє забуває.

***