* * *

Обителе моя, несправжня і химерна,
Де серце золоте у клітці золотій,
Де голос золотий відлуннями осквернено.
Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій.

Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся.
Його дороги суть несправжні, як слова.
Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся
У зернятко дрібне — хай виросте трава.

Я знов про щось забув, моя маленька мамо,
Згадай мені усе, що я уперше ЗНАВ —
Про те, що є печаль, що ми колись так само
Травою проростем — посеред інших трав.

***