* * *

Я одалiска. Тiло i печаль.
Душi нема, лиш очi повнi шалу.
Я пам'ятаю, ти мене лишав
Своєму богу на гiрку поталу.
А бог чекав. Вiн зразу не карав.
Вiн ще хотiв, щоб позбулася бруду.
Так, бог — то бог, найвища правда прав.
Вiн милосердний: не собi — то людям.
А свiт… А свiт втiкав вiд суєти,
I людям захотiлося страждати.
I захотiли люди розп'ясти…
Нi, не мене, моє вiнчальнi шати.
I розп'яли, ти знаєш, розп'яли,
I бiла кров стiкала по колiнах.
I хтось прощення у Христа молив,
А в натовпi стояла Магдалина
I реготалась. I дивився бог
На суд отой над чистим i невинним.
А той, що в натовпi стояв, а той
Дивився просто в очi Магдалини
I плакав. Бог казав, що вiн простив,
Вгинався хрест пiд тягарем покори.
I далi все були хрести, хрести
Тривожним безпросвiтним коридором.
Я одалiска. Тiло i печаль.
Душi нема, лиш очi, повнi шалу.
Пригадуєш, як ти мене лишав
Моєму богу на гiрку поталу?..

***