* * *

Десь чорно, бентежно i чорно регочуться конi.
Тiла єх плескатi i мiднi, порослi зорею.
Я витну схiд сонця, вiн вмiститься в вашiй долонi
О жiнко пiдступна, о хижоволоса Медеє.

Я витну схiд сонця. Позлiтка крихка i тепла.
Спускається вниз по схилах туман в долину.
А пiвень десь близько розхитує голосом стебла
I зiрку останню, що пахне росою i глиною.

Я з глини лiпитиму вiтер без власного тiла,
Неначе порожню будiвлю — без лун i без митей.
I зiрка остання застигне над прiрвою бiло,
Як амфора мертва, коханням своєм розбита.

Десь чорно, бентежно…

***