ГАЛАТЕЯ
Post scriptum

12.

Та лишався пісок — як єдине, в що вірити можна,
І лишався далекий, задавнений мукою світ,
І лишалось каміння — агат, аметист, чароїт,
І лишалася жінка, красою своєю вельможна.

Ти від них утікав у дорогу, що смерті тотожна,
А з піщаного берега в небо зривались стрижі,
І любов, і ненависть були тобі майже чужі,
Був, як біла сурма, від надмірного звуку порожня.

Присмеркове крайнебо, а сосни збирають бурштин.
Перезріла вода коло вбогих рибальських хатин,
І застиглість засмаги, і втраченість майже безбожна…

Та недоспане літо, та сонце, опале на чверть…
Галатею впізнавши, у неї лишалася смерть,
І лишались крамниці — і істина перша і кожна.

***