Броніслав ГРИЩУК

У ПРИМІСЬКОМУ ПОЇЗДІ
Майже гекзаметр

Край вікна у спекотнім вагоні задумлива жінка
ізнічев’я неквапно бананову плоть оголяє
і, відкинувши локони на дерматинову спинку,
овоч сей перестиглий облизує та споживає.

А навпроти студентик із отрочим пухом на карку
та білявим, рідким, ніби в котика-мурчика, вусом
про античну добу, про Сапфо — вогняну лесбіянку
фоліанта вивчає, знеможений млостю спокуси.

З-за серпанку століть —

  і від сущої нині хвилини,

з-за далеких морів —

  і від серця чийогось навпроти,

час і простір скоривши,

 п’янка, незникома, неспинна,

огортає вагон

еманація бога Ерота.

О поетко гріховного острова! Скільки ж то років
впало прахом у Лету з тих пір, як дівчат жароустих,
юнаків та мужів ясноликих, струнких, темнооких
ти ввергала в дурманну й солодку безодню розпусти!

А тепер твій двійник — нічнокоса розморена жінка
у спекотному поїзді серце бентежить юнацьке,
не ховає від хлопця принади легка спідничинка
і банан провокує експансію асоціацій.

І новітня Сапфо, зауваживши погляд гарячий,
враз усе зрозуміла, збагнула. І тихо сказала:
"Може, хочеш, козаче?— всміхнулася. —

                  Хочеш, я ж бачу!

Не стидайся, бери, щоб даремно добро

                  не пропало…"

Й ті екзоти тепер вони вдвох залюбки споживали,
і вона повідала, що вивчилась на інженера,
що живе, як і він, в Кам’янці,

      "сім хвилин від вокзалу",

і що в неї валіза дебела й тяжка, як холера!

Вічне коло життя!..

    Вони вийшли у сутінок синій

та й подались неквапно з вокзалу

              до неї додому,

наче дві з половиною тисячі років однині
незрівнянна Сапфо

із коханим лесбійцем Фаоном.

1997