Василь Герасим'юк

* * *

Важко прокинутись і піти
    в ранок похмурий.
“Де мій коханий?” – питала ти
    сторожа мурів.

Вічна сторожа, звісно, не спить.
    Погляд відводить.
Мовчки відводить погляд століть.
    Гордо відходить.

Важко далі в чорному йти
    тілі і віці.
“Де мій коханий?” – питала ти
    слуг кам'яниці.

Слуги не знають, та не мовчать,
    древні й затяті.
“Ми б віддали обмить, поховать.
    Ми не зі знаті”.

Сторож не скаже, служка не зна.
    Перед порогом
ти озирнулась: подобизна
    духа святого.

Важко розгледіть ранішній лик.
    Страшно ступити.
“Ще не заходь, – сказав чоловік
    голосом битим, –

ти не шукала право забуть,
    ти ще не зможеш.
Тут або служать, або стережуть.
Ділять по-своєму білу грудь
    слуги й сторожа”.

* * *