CONATUS ESSENDI

вночі коли небо реве незнаної в світі скорботи
ударить перуна рука раптово будинок навпроти

молитви огненної час таїться у стінах кімнати
і страх із очима мерців хапається нігті кусати

і чути скигління років у шрамах і виразках крики
отих що мовчали коли дим ладану пестив їм лики

спустошених вуличок смерк засмокчує кволі істоти
і контури їхні згаса поволі невпинно аж доки

зостанеться тиша думок що вклякнуть як діти над батьком
посинілим (щойно з ріки дістали) сьогодні багацько

таких повернула вода яка не потерпить гидоти
здохлятини трупства вода храм злагоди тиші дрімоти

а рік безконечно росте і часу священні години
або порядкуються в дні або як вуаль павутини

ховають незриме буття гріховного впертого роду
стирають на порох усе століття і пам’ять чи вроду

зів’ялих жінок юнаків що старість пізнали і стліли
як все що повинно піти у час де гармати і стріли

фрегати трамваї дроти мечі динозаври пищалі
у час що дискретний як кіт стрибнув на порозі і далі

до хати до сонних дітей у голови плигнув безшумно
та враз перевтілився в дим під вії проникнув і сумно

світанку проміння густе у вікна вливається мати
воскова лежить і малі холодні пора спочивати

під люлі застигле німе під шурхіт спідниці марени
під вічний годинника хід що бачив посинілі вени

напружених вірувань снів ночей недобулих надії
під стогін мовчання землі в якої із душ людських вії

1998