* * *

Вічне мовчання безмежного простору
дихає містом і гусне туман.
Божа безодня над нами. Апостолу
тиші марудно, бо холодно й сам.

Сплять вони ще за Ягайла, безтрепетні,
бачать, убогі, бароковий сон.
Плачуть або посміхаються декотрі,
наче не сон це, а просто чарльстон.

Чайник з дитинства свистить. І не радує
кволі кістки чай міцний, запашний.
Хворий вуглинкою жевріє, згадує
перші цілунки, сусід — мордобій.

Дощ тут — як звичка, а час — як ошпарений.
В тінь одягається ратуша. Смерть
очі жінкам закриває, де згаяний
вік проминання застиг, ніби твердь.

1998