* * *

Дві вічності. Між ними — забуття,
живуть у нім маленькі, безголосі.
Беззвучно галасують. Тиха осінь
вкриває листям стежку вороття.

Над парком Бог застиг. Його мінор
у барвах теміні проявлюється. Слово —
немов реліквія сімейна; помилково
воно нагадує лише про злидні, мор.

1998