ЩОБ РОЗБУДИТИ ЇХ

Іванові Андрусяку

коли в повітрі завмирають стомлені хорали
коли над містом розгортається Господь
а вороння здіймається над кронами дерев
і висне нестерпним карканням
під яким сплять знехтувані часом
безлюдні вулички
          приходить
в оселі тиші з нервів пам’яті з нетрів мороку
виривається неприродним свистом із несвідомого
            приходить
і дихає тривогою в їхні обличчя
холодними руками торкається сонних сердець
давить згуслим мороком осиротілих кімнат
сідає в головах випиваючи крізь тім’я сни
          приходить
щоб чувся крик із їхніх домівок
бо яму копали вони
чорну безодню
коли їхні жінки годували немовлят
і смиренно входили в недільного Бога
          приходить
щоб розбудити їх
і прорвати наповнені шлюзи їхніх очей
на дні яких набряклі трупи предків
поглинуті водоростями безпам’ятства
довго чекали свого часу щоб проявитися
в тому про що мріяли й чого не бачили
          приходить
щоб предки вжахнулися й суворо запитали
сумними згаслими поглядами перед св. Юрієм
з обвислими потрісканими руками
з важкою земляною ковдрою небуття на плечах
з ім’ям Спасителя на вустах
зі світлими помислами в серці
          приходить
перед тим
як спопелиться отчий дім
а діти розпадуться на молекули
з думками-спазмами про дитинство
          приходить
поки на ратуші не вдарило дев’ять
поки вимовлені слова ще на третину
зберігають закладений у них зміст
поки повітря не знищило
          приходить

1998