НЕМИНУЧІСТЬ

Дали напитися води,
якою обмили мерця.

Беззуба ветха баба хрипко реготала:
яке Різдво! Який сніг!

А ти стояв, ніби вкопаний,
ніби ноги пустили коріння.
Мерзлота підкрадалася до горла.
І тебе, очманілого, втішали колядками,
рум’янощокі дівчата підносили чарку,
пригощали печивом.

А ти мовчав, відчуваючи,
як народжується в тобі мертве,
напружено росте, аж кров казилася.
І всі потаємні слова, які беріг,

мов святиню,

кам’яніли й давили на серце.

І ти чув голос покійних пращурів
(тільки голос мертвих правдивий),
ти знав, як їм т а м боляче,
незатишно,
наче від фатальної провини,
якої не спокутати.

Життєрадісний ідіот
біля самісінького твого вуха
лупив у бубон,
тебе аж вивертало,
наче землетрус у пам’яті…
наче беззвучні спазми свідомості…

Тільки святкові обличчя довкола танчили,
канули в галасі й виринали знову.

А ти застигло дивився крізь них
і бачив старечі зморшки,
зморшки втомленої вічної людини,
зморшки, в яких кишіли черви…
І бачив очниці з жовтими безоднями,
з яких клубочився пелехатий дим —
Їдкий дим згорілого минулого,
що незримо окутував цих галасливих людей,
повільно стираючи їх на твоїх очах.

Вони, певно, й досі сміються
і під їхніми ногами рипить різдвяний сніг,
лак якого пахне свіжо морозом.

1998