НОТАТКИ ІНОПЛАНЕТЯНИНА

В придавлених страхом
зранку знову кидали каміння.
Кидали спокійно,
наче робили давню справу,
до якої звикли і яка їм набридла.

Я заховався за шпилем одного костьолу
і все бачив.
………………………

Каміння падало в безодні
їхніх стражденних очей,
гепалося об днище,
і в тремтливому безладі
оживали натягнуті струни їхнього божевілля.

Їх відлуння пам’ятаю досі,
воно мене втомлює.
………………………

Я бачив як прокидаються
байдужі мешканці їхнього мозку,
паралізовані
павутинням марення і забуття.
………………………

Придавлені страхом падали і навпочіпки
цілували землю,
певно,
відчували свою р о с л и н н і с т ь
і минучість.
Справді, з незбагненним біологічним зойком
вони цілували землю, викрикуючи:
“Нам варто молитися, Господи!”
………………………

Вони залишали на землі рани.
………………………

Раптом я помітив народження світла.
В кожній із голів, які, наче ліхтарі
заляпані болотом,—
я бачив світло.

Придавлені страхом поволі оживали,
зі своїх чорних комбінезонів
діставали всохлі серця.

Сльози текли їхніми побожними обличчями.
………………………

А потім прийшла піщана осінь,
і на сірій бруківці
я побачив
маленьку жабку їхньої смерті.

1995—1997