ІСТОРІОСОФСЬКЕ

Вони галасують, як гуркіт міцної води,
вони галасують, як діти, що грають у війни.
Опісля, знесилені, мріють про анестезійне,
бо тиснуть їх, чавлять лавини похмурих годин,
що знову приходять (їх бачили наші діди),
це схоже на смерті тривання багатосерійне.

А час протікає крізь них, крізь малесенькі сни,
а час не жартує: несе, викрадає, і сльози
пустили коріння додолу. Невтішні прогнози:
цунамі, війна, землетруси. Глухі голоси
ледь жевріють, ніби вогні. Місто мертве, і пси
завмерли виттям, мов тіла їх скували морози.

Господь назріває. Вже висне небесний обвал…
Хвилина — і зсув. Гамір, зойк, рев і плач. Це початок
всепрощення, всепоглинання. Останній податок
на воду, повітря, на сонце, і навіть на шал
земної любові. Вже дихає злий душодав…
Молитва в повітрі стоїть анемічних дівчаток.

Це віра, покора, сопрано, прохриплі псалми,
це сніг голосів, що лягає на втомлені нерви
небесного тіла. А зорі бліді, ніби черви,
кишать і спадають повільно на чорні лани.
Це небо вростає у землю, як пітьма до тьми,
де знову Платон, іонійці, і батько наш,  п е р в и й.

1998