І
Благослови, душе, Господній сон,
благослови це спокій тимчасовий,
який, немов набридливий сезон,
а там, дивись, почнуться знову лови.
Благослови осінню тишину,
де ціпенієм від холоднокрів’я.
Загорнуті в небесну пелену,
ми анемічно згадуєм повір’я.
ІІ
Замовк годинник снігом. І тепло —
така собі безжурна меркантильність.
В очах твоїх — століття. Гасне пильність.
Лише запону бачиш — сіре тло,
де постаті скриплять. Передній план,
а далі — ліс мовчань. Сліпуче сяйво
здіймається над ними. Величаймо
той час німих, знелюднених осанн.
ІІІ
Ті постаті, яким нема числа,
ті проминання, що підуть у морок,
украдуть сни твої, зітруть на порох,
бо ти від них, мов листя від стебла.
Бо ти від них, вони — в тобі. Мов час —
тече ісход з епохи до епохи,
де гаснуть очі та мужніють кроки,
а тихий сніг для нервів, як масаж.
ІV
В Господніх вікнах темно. Мовчимо.
Чекаємо, як вироку, світанку.
Нервово стулим вії наостанку.
Та увімкнули світло, як на зло…
І знов безсонні очі, як туман,—
скорбота віковічна червоніє,
в якій нема ні жалю, ні доган,
лиш страх непередбачено тліє.
V
Птахами плаче небо восени
і падають на дно очей краплини.
Скорботна темінь гусне щохвилини,
окутуючи тихі голоси,—
приглушує, знечужує, несе
в незриме мрево трепету, мовчання,
де спить без часу вічне сподівання,
що — аж до крапель — вернеться усе.
1998