1.
У морок кане горизонт. Провалля.
Ми видихнули шепотом роки:
від творення життя до аномалії,
від посмішки до втоми. І щоки
торкнеться холод, що страшніший вітру,
торкнеться трепет — обпече до п’ят.
Згадаємо тоді її, нехитру,
яка не знає буднів, ані свят.
Тоді печаль магічна, ніби місяць,
прокинеться і оживе живе
у тому, що в землі безжально місять,
у тому, що безчасово пливе
у смерк новий ідей та перевтілень,
цим ставлячи усі крапки над “і”,
однак найбільше з світових відхилень —
що люди мруть, але, на жаль, живі.
2.
Очима п’ю дощі — гамую спрагу.
Яка спокуса сліпнуть од води,
де набрякають люди! Ніби брагу,
ковтає забуття оці плоди.
Вони ущерть наповнили квартали,
лякають боязливих матерів.
Втрачаю зір. Лише самі овали
і похоронні запахи вінків.
Дерева, ніби чорні нерви грунту,
засохли і на вітрі не тремтять.
В графічному бадиллі візерунку
незримі лики смерті, що мовчать.
О цій порі блукав самотній Готфрід,
місив ногами листя восени,
і бачив місто шибениць, на котрих
повисли всі, але, на жаль, не ми.
1997