1.
Солдатики припхалися невчасно.
Ой, надиміли, кляті, самосадом.
Забудь слова, обмежся снігопадом,
а на дозвіллі видай хрипло “класно”.
Христинко, руки відпусти на гульки,
най бавляться огнем або водою.
Та зрозумій, юнцям іти з тобою
лише до пива, сухарів і тюльки.
Та зрозумій: оці шинельні трупи,
у белькотаннях кривлячи гримаси,
на ділі — воші, язиками — аси,
які летять на перший запах зупи.
Тож бався ними, бався. Бідолахи
зостануться назавше в цьому грудні.
А за вікном такі сніги марудні,
що не зігріє грубка, ані лахи.
2.
Багатоголосся загублене серце,
до нього сповзаються хижі комашки
десятків очей і ротів, а монашки
молитву завили. О втомлений Герце,
ці шепоти спокій силкуються втримать,
приглушують крики, брехання собаче.
Блаженні — то дрібка байдужих. Одначе
потрібно комусь для спасіння тут блимать.
Ви кажете, Герце, що пульс, перебої…
а ми — напівмертві — трофей лихоманки?
Свободи отут не добитись без склянки.
Чи можуть мовчати гвинтівки, набої,
де співи ранкові для нас похоронні?
У кожному прірва з нас. Жовте сплетіння
тремтливо там сохне. Нервове проміння
вривається в аури діри озонні.
Ви кажете, Герце, історії клізму
хтось ставить із дурнів, аби відчепилась,
що м’ясо гарматне за бевзів не билось?
Рух часу, мій друже, — в бік ідіотизму.
А зараз лягаймо, пора спочивати
і трансформуватись до чорта в кишеню.
Помийтесь востаннє, а згадку про неню
розжовуйте вголос, аби не мовчати.
1997