* * *
Так згасає любов…
Наче в літньому небі заграва.
Чути здалеку сміх,
Розрізняємо ще кольори,
І почать можна б знов,
Та робити це вже нецікаво, –
Непомітно для всіх
Ми з тобою виходимо з гри.
І зриваєм спектакль.
І вже так чи зіграєм колись ще?
Ми ж хотіли літать,
А спускаємось глибше і глибше.
Прибіжить суєта,
Гріх залишить, а рани залиже;
І утішать літа:
Мов, бували од нас і дурніші.
В різні боки йдучи,
Теплих згадок рвемо павутину.
Це на скронях вона,
І сповільнює рухи вона ж,
І проснувшись вночі
В ній заплутавшись, плаче дитина,
Наша спільна вина,
Міст єдиний не спалений наш.
29.06.95 р.
© Вікторія Климентовська. Всі права застережені.