* * *
Олені Бондаренко
I.
Летімо сестро!
Над шляхів сувій,
Над сивогодне небо прикриничне,
Над землею цю, в яку по деревій
Вростаємо… а може, і ще вище…
Летімо сестро!
Сиве від лелек
це небо, може й нас с тобою прийме ююю
Десь пшенича гойдається мале
І степ вгортає зорі ув обійми —
Летімо сестро! — сивоокий степ,
той, до яколго горнуться очима
усі ставки і марево пусте,
яке весь час мішається із ними…
О сестро! Я молю тебе, летімо! —
Не те.
Щось не летиться, в’яже до землі
Коріння терну синіми вінками.
Хай благовіст осінніх журавлів
пербуде з нами.
…Покотиться попід останній грім
Не наших днів обірване намисто…
І тільки тіні звяного листя
летять до калинової зорі.
II.
Вже дні знедолені й ниці.
Не видно землі крізь ропу…
Я стріла твою криницю —
Одну-одніньку в степу.
Нічим не прив’язав серце,
Ще й стане сил на ходу…
Немає в мене відерця.
Подихаю — та й піду.
…Ховається бабчина хата
Під сонячний вігрітий дах…
Ще пахне в міській кімнаті
Твоя полинова вода.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.