Хома Данилець

* * *

Застели моє ліжко — я маю сюди повернутись,
після шурхлого одноманіття чисельних доріг,
щоб у хруст простирадл запорошеним носом уткнутись,
і зомліти у сон, внявши болю натомлених ніг.

Приготуй мені чай — хай настоюється під безжальним
лопотінням хвилин; зсяде в осад зачаєний жаль.
Я згадаю тебе, коли — втисячне — роси криштальні
проростуть на траві, і прозріє печальний скрипаль.

Проведи по щоці ще розм'яклою з ночі рукою —
відсьогодні її забирають чужинські вітри…
А щетина дводенна — то тільки безвольності прояв —
те, на що тепер права нема. Щоб не сталось біди.

Не нашіптуй прощальних напучень — вони беззмістовні
перед мороком прірви, яку я ще не подолав…
Відколи я навчився ходити, я визубрив слово
«прощавай» — і не раз я його проказав.

Я впивався звучанням — й покидав доброзичні пороги,
щоб на новому місці гостинне почути «привіт».
Я тебе залишав, щоб за енським закрутом дороги
до порепаних губ ти наблизила губ своїх лід.

Застели моє ліжко — я маю навчитись вертатись,
я повинен забути бажання топтати асфальт.
Ти продовжуй мене за закрутом дороги чекати,
а яприйду сюди, щоб холодний пригубити жаль.

***

Джерело: Едуард Рахімкулов