Джордж Ґордон БАЙРОН (в перекладі Д. Загула)

МАЗЕПА

XIX

Прокинувсь… Де я?.. Чи ж оце
Людське схилялося лице
Ласкаво, ніжно наді мною?
Невже ж це я лежу в покою?
На ліжку я лежу чи ні?
Чиї ж це очі неземні
На мене дивляться так мило?
Тут я свої примкнув на хвилю,
Бо сумнівався ще, чи я
Очуняв дійсно з забуття.
Дівчатко з довгою косою,
Струнке, вродливе і ставне —
Сиділо в хаті під стіною
І пасло поглядом мене.
Як тільки я прийшов до тями,
То стрітився з її очами,
Бо час від часу ці дівочі
Великі й ясні дикі очі,
Повніські співчуття й жалю,
На постіль падали мою.
Дививсь я довго… Аж тепер
Я зрозумів, що ще не вмер,
Що це й не сон, бо хтось не дав
Мене на жир шулік і гав.
Побачила дочка козацька,
Що очі я відкрив на мить,
І посміхнулась… я зненацька
Схопився, хтів заговорить,
Але не зміг… Вона ж на рота
Поклала пальчики мені,
Щоб я й не намагався доти
Аж сили вернуться мої.
За руку узяла з любов'ю,
Щось там поправила в зголов'ю
І до порога навшпиньках —
Когось гукнула… В тих устах
Солодкий голос! а в ході
Звучала музика тоді…
Та ті, кого вона гукнула,
Не прокидались, і вона
З кімнати вибігла сама…
Та перед тим вона кивнула
Веселим поглядом мені,
Що я не сам, що я в сім'ї,
Що нічого мені боятись,
Бо всі близенько, і в потребі
Я їх побачу біля себе,
Готових у пригоді стати,
Що хутко вернеться й сама.
Я бачу, що її нема,
Що вийшла з хати,— і чогось
Мені нещасному здалось,
Що я зоставсь такий самітний,
Такий покинутий, безрідний…

* * *