Джордж Ґордон БАЙРОН (в перекладі Д. Загула)

МАЗЕПА

XIII

Опівдні ми той ліс минули!..
Я змерз, хоч червень саме йшов,—
Чи, може, в жилах стигла кров? —
Страждання гільтая зігнули.
Я ж був тоді не той, що нині,
А буйний, мов гірський потік,
Не гамував бажань і втіх,
Не розбирався в їх причині.
Який же ж був мій гнів і страх,
Одчай і холод, голод, жах,
Які ж я мусів мати болі —
Коли-то, зв'язаний і голий,
Кудись у безвісті летів!
Я мав гарячу кров дідів,
Що від образи хвилювалась
І враз на ворога пускалась,
Мов люта гадина-змія,—
Не диво, що на хвильку тіло
Під гнітом тих страждань зомліло.
Здавалось, що паду вже я,
Бо захиталася земля,
Шалено закрутився обрій —
Та ба! Прив'язаний був добре!
Завмерло серце, тьма в мізку,
Щось хвильку стукало в виску
І стало… Небо і простір
Великим колесом кружляли,
Дерева п'яно танцювали,
Щось блиском осліпило зір…
Я вже не бачив, погибав…
Це смерть була, це смерть достоту!
Безсилий від страшного льоту,
Я чув, як морок наступав:
Я силкувавсь очунять знов,
Дарма! До себе не прийшов!
Таке відчуєш, як пливеш
На дошці в згойданому морю,
То тонеш, то летиш угору,
І мчиш до диких побереж.
Життя хиталося в мені,
Блищало блудними вогнями,
Що ніччю в неспокійнім сні
Пересуваються, мов плями
У міцно зімкнутих очах,
Коли в мізку гарячка, жар.
Та хутко відійшов цей жах,
А гірший залишивсь тягар:
Свідомість, що коли при смерті
Це саме треба пережить,
То вже не так-то легко вмерти…
Та доки прийде смерти мить
І тіло в порох розпадеться,
То нам, гадаю, доведеться
Далеко більше пережить.
Нехай! Таж я не раз, не двічі
Дивився просто смерті в вічі.

* * *