Йосип БРОДСЬКИЙ (в перекладі В. Ляшкевича)

ВИСТАВА З ЯВЛЕННЯМИ.

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцевість так знайома, як окраїна Китаю!
Ця особа так знайома! Допиту знак замість тіла.
Многозначливість шинелі. Замість мозку — чорна кома.
Замість горла — темний вечір. Замість буркал — знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, представник сім'ї народів.

Вийшов так громадянин,
дістаючий із штанин.

"Ся по чому радіола?"
"Хто такий Савонарола?"
"Жде скорочення жахливість".
"Де сортир, скажіть на милість!"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
В чистім полі поїзд мчиться з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють килим снігу, полустанки і розвилки
обдаючи лиховмістям горлом литої горілки.

Вгризшись в лігвища нутро,
вовки виють "Йо-мойо".

"І життя — мов лотерея".
"Вийшла заміж за єврея".
"Довели союз до ручки".
"Дай червонець до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним — меццо-сопрано.
В продуктовім — кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію.
Вкривши твердий ріг в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолея.
Кажуть влігся всередині розчарований конечно
труп-кумир, як фіш на блюді, фарширований доречно.

Добре як, курок звести
й занімів, гріб стерегти.

"В очі не дивись-ми — діво:
підеш все одно наліво".
"Піп впустив у дім собаку".
"Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, всюди — Ясна та Поляна.
(Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
Попередник він Тарзана: самописка — мов ліана,
взад — вперед літають ядра над французським частоколом.
Се — великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї правнуки босі знудьгувалися по м'ясу.

Чудо-юдо: ніжний граф
змістом став книжкових шаф!

"І мін'єту вчив-ї стільки".
"Що за шум, й немає бійки?"
"Крив останніми словами".
"Хто останній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Европі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись повсюди на сором'язливе бидло.
Помишляючу причалом хвилями несе "Аврору",
щоб пальнула на початку безперервного терору.

Ой ти, участь корабля:
скажеш "плі!" — почуєш "бля!"

"Шлюбом брав її, — не браком!"
"Все одно поставлю раком".
"Ех, Цусімо-Хіросімо!
Жити зовсім незносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить в момент обхвату діалектами чужбини.
Кращий вид на дане місто — якщо сів в бомбардувальник.
Глянь — набрякнувші, мов вата із нескром'я влоговини,
розплодились без резону хмари і в архітектурі.
Кремль маячить, як та зона; кажуть, що в мініатюрі.

Вітру свист. Совиний гук.
Ворону від дятла стук.

"Гомонять, відкрився пленум".
"Вгрів їй між очей поліном".
"Над арабські мирні хати
гордо лине жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться між себе швидко, натискають на собачку,
і  димляча кволо люлька… Так, на думку режисера,
дав кінці Народів Батько, в день висмоктувавший пачку.
І стоять в почесній варті пасма гір Кавказу вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

Друг-кунак ікло й язик
давить в згризений шашлик.

"Бачив ти Дерсу Узала?"
"Я тобі не все  сказала".
"Раз чучмек, то вірить в Будду".
"Сука будеш!" "Сука?… — Буду!"

Входить з гвалтом Закордоння, з забороненим півкуллям
і стирчачим із кишені горизонтом, вкрай огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, чи-ж бо Шарлем,
зачіпається закону, з митного кипить податку,
ще й волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті — ні чорта ж-бо на звороті.

Пролетаріату стан
марширує в ресторан.

"У цих шкарах ти як янкі".
"Я зломав її з-за п'янки".
"Був простим завжди робочим".
"Проміж тим, — усі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу з баластованим снарядом
й пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І, як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

Входиш в спальню — тобі на:
на подушці — ордена.

"Де яйце, там — сковородка".
"Кажуть незабаром "Водка"
знову буде по-"рублю".
"Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Зараз я — всеправний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться, вдовольнитись з Ярославни.
Дайте-ж бо перехреститись, а як ні — в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю — з заходу думки. Заразу —
грай гармонь, глуши, благаю, — саксафон, вичаддя джазу".

І цілують образа
з плачем жертви обріза…

"Нам — біфштекс по-режисерськи".
"Бурлаки Сєвєроморські
тягнуть крейсер по воді,
опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, одягнуті як припало,
хоч з жаданням в чорно-буре. Та на істинній латині
й упівголоса російським промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) "красавіцині бєлі".
Але — мало алфавіту. І дитя з колиски милі

вчувши "баїньки-баю",
промовляє: "мать твою!"

"Руку втис в шахну, вітавшись."
"Підмахну — і в Сочі". "Склавшись,
лейкоцит із антрацитом
іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто — з моделью із фанери,
хто — з написаним рукою власною дзвінким доносом.
З того світу, мов химери, палачі-пенсіонери
їм зворушливо кивають, заповзятим і курносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті
вигнать тятю аби з тої, де зробили їх, полаті.

Що попишеш? Молодь — се ж:
не задушиш, не уб'єш.

"Харкнув в суп,- втопив досаду".
"Я з ним поряд й срать не сяду".
"А моя ж, як та мадонна,
не бажає без гондона".

Входить Лебідь з Відображжям в круглім дзеркалі, в якому
взвод берізок йде навприсяд — першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, уява чия розігріта гренадером,
лиш несмілого десятку, дре нігтями бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь
з голим задом дошкуляє інваліду — цвяхом водить:

"Інвалід, а інвалід,
все нутро моє болить".

"Ляжем в гріб, хоч час не вийшов!"
"Це є сука, пес? Щось інше?"
"Свара наслідку й причини
припиняється з кончини".

Мусор з криком: "Досить!" — входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудних надрах возик котить,
обіллявшись щедрим надрам в масть криштальними сльозами.
І за смерті перевалом, місячним залитим воском,
сяє із щелепи злотом фікс довічним мерзлим лоском.

Знать надовго стачить жил
тих, хто голови зложив.

"Хата є, дійти ліниться ".
"Я не блядь, а кранівниця."
"Виникло життя мов звичка
ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Лишилось вповзти на стіну!
Знестись соколом під купол! Вкоротитись в аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором раптом спокуситись, щоби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлитись в форму масі,
крім кладовища і звісно черги чорноти при касі?

Ех, даєш степи й моря
без піврозпаду ядра!

"Строк без осуду б волів я!"
"Хто кричить:"Тримай злодія!"?"
"Малювала члена в зошит".
"Відпустити, Христом просить".

Входить Вечір в Справжнім часі, дім у чорта на задвірках.
Скатерть і фіранка спорять в убранні — відкрившись зору.
О, як-би не серце часом — даний лепіт я так, в лапках —
відчуття, немов віднятий Лобачевським від простору.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер в нерви.
Очі збільшити не можуть шість-на-девять тих, кто вмерли,

ким зійшла густа трава.
Що ж — суть справи не нова.

"Від любові будуть діти.
Ти тепер один на світі.
Памятаєш як, бувало,
я в пітьмі нічній співала?

А то — кицька, а то — мишка.
А то — табір, а то — вишка.
То — плин часу тихим сапом
зводить в память маму з татом".

***