Йосип БРОДСЬКИЙ (в перекладі В. Ляшкевича)

POST AETATEM NOSTRAM

ХІ

Світильник гасне, гніт його чадить
вже в темряві. Тоненька цівка
сплива до стелі, чия білизна
в пітьмі кромішній в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
Хай навіть з кіптю.

За вікном всю ніч

в запущенім саду шумить потоком
азійська злива.

  Розсуд лиш сухий.

Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш пошвидше аніж лист
паперу чи обсохлий хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в сиру пітьму і ковзає до фіртки.
Проте сріблястий голос козодою
велить йому вернутись. Під дощем
він, зкорюючись, знов іде на кухню
і знявши пояс висипає на
залізний стіл послідні свої драхми,
аж так виходить.

Птаха не кричить.

***