* * *
Березень потривожив надію,
мов стару струну.
Струхлявіла плацента душі
згадала, що, насправді, вічна
і важко зітхнула:
Знову робота.
Твій спогад проклюнув шпарку
у звуконепроникній шибі —
Ага! Думка таки матеріальна! —
і спричинив протяг
у всіх моїх творах про інших.
Цілую листок,
де я списана
від пальців аж до коси,
уже колишньої,
і посилаю думку
на адресу:
Ноосфера, наш з тобою канал,
часом підвладний іржі та вапну,
пробитий пірацетамом.
Думай собі десь там,
ти знаєш — я все прочитаю.
***