Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Так мало слів і так багато світла
у селищі, де кожен — старожил.
Кімнатку у гуртожитку провітриш
і пригадаєш все, що пережив.

І не відділиш доброго від злого:
такий крутий і правильний заміс.
Оглянешся — кудись вела дорога…
А нині тільки порох з-під коліс.

І холодно. І, мрякою повиті,
спускаються смереки з висоти.
І ти один. Один — у цілім світі.
За тридев'ять земель від суєти.

І добре, що сюди не докричатись,
не зупинити цей одвічний плин,
де ти такий малесенький, як цятка,
як маківка — в долонях полонин.

***