Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Філістим'янку звали Даліла.
Смерть і кохання, підступність, гріх…
Друже, куди витікає сила —
та, що була у піснях твоїх?

Так потихеньку, помалу, ласо
та, що і матір продасть за гріш,
душу твою, як шматочок м'яса,
вже доїдає, а ти ще спиш.

Не пам'ятаєш — вона ж горіла
і зігрівати могла вогнем.
Філістим'янку звали Даліла.
Може, й інакшим іменем…

Гріх і кохання, підступність, слава,
промінь, що тихо між нас тремтів,—
не увінчають класичним лавром
твій многотрудний, письмовий стіл.

Де ти сьогодні? Далеко? Поруч?
Кажуть, змінився… Оглух? Осліп?
З порохівниці останній порох
ти проміняв на святковий хліб.

Біла дорога і тиша біла.
Спуза легенька — з твого листа.
Філістим'янку звали Даліла.
Личко біленьке, тоненький стан.

***