Михайло СТАРИЦЬКИЙ

ВИКЛИК

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
    Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
    Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
    І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
    Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
    Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
    Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —
    Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
    Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
    Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
    Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
    Тепло — ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
    Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
    Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
    Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
    Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
    Й хвиля кохання — за гріх?

1870