Остап СЛИВИНСЬКИЙ

ЗРАНКУ, ОЗИВАЮЧИСЬ

Високо над головою
перекидається на спину біла корова світла.

Білі мілини ранку лягають між нас,
населені вартовими, що ковтають ножі.

Ранок — то слово, що налетіло на риф.
То вдівець по ночі.

Зранку, озиваючись, я долаю тебе,
як пустелю, як лінивий ураган світання.

Кривий танець одягу на наших тілах.
Криві пагорби німоти.

В хиткій кроні ранку ми заручаємо наші хвилини,
як немовлят, що, розгублені, стануть колись під вінець.

В хиткій кроні ранку ми збиваємо масло мовчання.

***

Джерело: Юрій Мачуха.