CXLV.

Уста, що твір Любови рук,
Видихують: „ненавиджу”;
Я лиш сумую на той звук.
Та як узрить мою журбу,
В ній милосердя вироста
І лає свій язик, що вп'ять
Приносив ніжне забуття
І вчив, як наново вітать.
„Ненавиджу”, рекла вкінець,
Коли зникала ніжність дня,
Йшла ніч, що мов той друг-святець
Впав з неба в пекло навмання.

„Ненавиджу” із люті шле,
Й мені на втіху: „не тебе”.

* * *

Those lips that Love's own hand did make,
Breath'd forth the sound that said 'I hate,'
To me that languish'd for her sake:
But when she saw my woeful state,
Straight in her heart did mercy come,
Chiding that tongue that ever sweet
Was used in giving gentle doom;
And taught it thus anew to greet;
'I hate,' she alter'd with an end,
That follow'd it as gentle day
Doth follow night, who like a fiend
From heaven to hell is flown away.
    'I hate' from hate away she threw,
    And sav'd my life, saying — 'Not you.'