LXXII.

Коби лиш світ не змушував тебе
Сказать за що любити маєш ти
Мене по смерті. Так забудь мене!
Тобі в мені щось варте не знайти,
Хіба цнотливу віднайдеш брехню
Зробить для мене більш, ніж заслужив,
Й завісиш більш хвали на смерть мою,
Ніж правда — отой скнара — приділив.
Коби узріла фальш твоя любов,
Що хтів сказать з любви неправду ти,
Мій труп й ім'я спочинуть разом знов,
Мені й тобі щоб стиду не нести.

Стидаюсь того, що створив я й ти
Стидайсь, що любиш речі без ціни.

* * *

O, lest the world should task you to recite
What merit lived in me, that you should love
After my death, — dear love, forget me quite,
For you in me can nothing worthy prove;
Unless you would devise some virtuous lie,
To do more for me than mine own desert,
And hang more praise upon deceased I
Than niggard truth would willingly impart:
O, lest your true love may seem false in this,
That you for love speak well of me untrue,
My name be buried where my body is,
And live no more to shame nor me nor you.
    For I am sham'd by that which I bring forth,
    And so should you, to love things nothing worth.