XXXIV.

Чому ти обіцяв так гарний день,
Що вибравсь я в дорогу без плаща,
Й мене догнали хмари там лишень,
Й закрила чар твій їхня кіптява?
Не досить, що крізь хмару ти пройшов,
Щоб дощ зсушити на моїм лиці,
Ніхто не хвалить служку, що готов
Гоїти рани, а опали ні.
Твій сум не стане ліком на мій жаль,
Хоч жаль і ти за кривду цю несеш,
Та в жалю тім полегшення обмаль
Для того, хто несе образи хрест.

Aх сльози ті, мов перли, що я лив,
Вони багаті і на викуп всіх злих діл.

* * *

Why didst thou promise such a beauteous day,
And make me travel forth without my cloak,
To let base clouds o'ertake me in my way,
Hiding thy bravery in their rotten smoke?
'Tis not enough that through the cloud thou break,
To dry the rain on my storm-beaten face,
For no man well of such a salve can speak
That heals the wound and cures not the disgrace:
Nor can thy shame give physic to my grief;
Though thou repent, yet I have still the loss:
The offender's sorrow lends but weak relief
To him that bears the strong offence's cross.
    Ah! but those tears are pearl which thy love sheds,
    And they are rich and ransom all ill deeds.