II.

Як сорок зим пригне твою брову,
Краси твоєї поле зборознить —
Твоєї юні стрійну рясноту
Замінить у лахміття без ціни.
То як спитають, де твоя краса,
де скарби всіх твоїх мужатих днів,
В очах запалих відповідь сумна
І стид хвалитись тим, що пережив.
Та більш похвально ти красу зужив,
Як можеш відказать: „ось це мій син,
Хай розчислиться він як я прожив,”
Красу від мене успадковив він.

Й тебе відмолодить це в старості твоїй
І кров зогріє, хоч і холод в ній.

* * *

When forty winters shall besіеge thy brow,
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery, so gaz'd on now,
Will be a tatter'd weed, of small worth held:
Then being ask'd where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say, within thine own deep-sunken eyes,
Were an all-eating shame and thriftless praise.
How much more praise deserv'd thy beauty's use,
If thou couldst answer 'This fair child of mine
Shall sum my count, and make my old excuse,'
Proving his beauty by succession thine!
    This were to be new made when thou art old,
    And see thy blood warm when thou feel'st it cold.