Галина ПАЛАМАРЧУК

ПІДЗЕМНИЙ ПЕРЕХІД

Асфальт у підземному переході
був грузький, як смола.
Коли я збігла сходинками,
як з небес злетіла,
в його утробу, —
то ще знала,
в якому напрямку мчати
і кудою вибратись на поверхню,
але асфальт у підземному переході,
як відомо, був грузький,
і я здивовано втупилася в нього.
…ласкаві і ласі карі очі
зазивали купити квіти.
Мімоза курілася жовтим димком,
курілася тонким пряним пилом, —
що я мимоволі потягнулася по гаманець.
…а крикунів, котрі,
хапаючись за петельки,
гралися в політиків, —
обачно обминала,
аж поки мене не спитали прямо,
з ким я.
І так палали їхні очі,
що й мені на хвильку
шерсть стала дибки,
а одному так заціпила кулака на грудях,
що з нього ґудзики пороснули.
…Довелося зайняти чергу
до кіоска з періодикою.
А що в гаманці завжди
якась дрібнота водилася,
то я, як справжня жінка,
заодно покрутилася коло
парфумів та галантереї.
…Власне, я кудись ішла.
Була в мене певна мета.
Сірники? Вибачте, не палю.
Так, я крайня.
Широка джинсова спина
помаленьку рухається вперед,
я, як прив’язана, — за нею.
Кава гаряча, мов поцілунки
в юності, — такої не п’ю;
вона докірливо гойдається
в чашечці й витріщає
ласкаві ласі карі очі.
Хтось виліз на імпровізовану трибуну
й протяв мене, як шпагою,
авангардистським віршем.
…Власне, я кудись ішла.
Власне, це всього лиш перехід,
до того ж, підземний.
Так і є.
Заблукала.
Уже не пригадую, де вхід, —
і хто мені скаже, де вихід?
«Вибачте, де ви…?» —
«Там», — тицьнули рукою.
Проштовхуюсь.
Кімнатні тапочки продають.
Цікаво — котра година?
Цікаво — надворі день чи ніч?
Відриваю очі від грузького асфальту
і підводжу їх догори:
може, якась пташка Божа
чи метелик летітиме
і виведе мене
на поверхню.

***