Олена НЕКОРА

* * *

Заплуталась в тенетах дзиґаря
Розлога нiч i не дiйде до ранку.
Та ранок з-пiд iмлистого серпанку
вже променистi зубки вишкiря.
I час вже снам рушати в дальню путь,
у тi краї, де забуття чекає.
Вони не йдуть, вони чомусь не йдуть.
Самi не йдуть, й мене не вiдпускають.
Я шепочу: “Облиште, вийшов час.
Скiнчилась нiч, скiнчились вашi чари”.
У вiдповiдь: “Не проганяйте нас.
Бо ми живi, ми справжнi — не примари”.
Я вже не опираюсь тим словам,
до обрiю не мрiю дотягнутись.
Хто прагне не завдати болю снам,
приречений нiколи не проснутись.

***