Валерій КОРНЄЄВ

СПРОБА ВТЕЧІ,
      або
над снігами

І вже по тому років через десять,
Коли злежалий, сірий сніг, на сонці
Поволі танучи, підмив раптово корінь
Старої груші з мідною корою
Що він її старою знав від того
Дня, коли батько, зовсім молодий ще,
Повісив на ній гойдалку, а груша —
Та груша саме одцвіла і землю
Так рясно-рясно вкрила білим цвітом;
І вже по тому через десять років,
Через п'ятнадцять, через двадцять років
З дна пам'яті зринав неясний спогад:
Так, наче над снігами він летів
В тій гойдалці. Над вічними снігами.
То ж, коли яр до самої садиби
Доріс, і коли груша впала в нього,
І комин завалився, і папери
Всі батькові, і креслення в коморі
Поїли миші,

Надійшла спокуса:

Покинути садибу і майно
Це нерухоме, тобто хату й погріб,
І своє царство не од сього світу —
Той дім на пагорбі, що він до нього
Вертався завжди і не жив ніколи, —
Садибу потойбічного дитинства, —
Покинути цей дім і не чекати
На осінь і сльоту, а краще, поки
В садках є яблука, суха солома — в скиртах,
Піти, й світ за очі іти, і ноги
Сколоти стеблами деревію та пижма,
Зійти з гори по стежці до Дніпра,
Обмити ноги і пором шукати.

І вже по тому років через скільки
Не знаю я, підвівся він,
Тоді натиснув клямку,
Наче зірвав стоп-кран,
І вийшов геть із хати.

І ось тоді побачив він, що й справді,
Що й справді над снігами він летить,
Давно летить над вічними снігами.

***