ПАЛЕСТИНА
(пори року)

12.

Починалася осінь, вертаючи діву до світу.
Їй ішлося із гір майже легко між крил херувимів,
Навіть обрій в міжгір'ях від смутку неначе посинів,
Ген у сферах небесних гойдалось на гойдалці літо.

І ногами у струпах ступала на землю зігріту,
Звикла спати хвилинно, мов сарна, — допоки не вимів
Жовту глину з волосся їй вітер-сатрап пілігримів,
Знемагала від втоми, не мала людського  привіту…

Отака вона, діва, їй сонце — чи сон, ачи посаг…
Об каміння розбила чоло і пастуший свій посох,
І лежали обабіч не гори уже, а поля…

І збирала в долоні краплини скупої вологи,
І вслухалась, чи скоро до неї надійдуть пологи —
Не стара і не мертва, а просто якась не своя…

***