* * *

Спокуснику, сад Гетсиманський — румовища матриця.
Розбещена яблуня — яблука скапують соком.
Священна криниця — і дівчина біла мариться,
Гвалтовно і спрагло занурена в воду глибоку.

Долоні її — півтони, перехоплені косами.
Спокуснику, чуєш, вона нетерпляче вмирала.
Ти був там. Ти бачив усе. I не ризами — росами
Кохав її тіло у звивинах раю. I мала

Від тебе хіба що долоні, холодні, як яблука, —
Бо вийшов зі шкіри вужа і не встиг їх зігріти.
Спокуснику, тіло її заколисане, ніч така,
Крізь неї із дна проростають триперстями квіти.

Спокуснику, що тобі сад Гетсиманський, якщо ти у відчаї…
А дівчина згасла в такі розтривожені очі.
Тепер залишайся із нею. Лишайся — то ніч її!
Та вже вона спить, і нічого від тебе не хоче.

***