* * *

Хтось викришив пісок під ноги Сфінксу.
I тінь на солі — соло одночасне.
Iз забуттям торкнувся мозок Стіксу,
I покотився зіркою з плечей.
Тварини прокидаються уранці.
Їх — лев'ячі чи лисячі — прекрасні
Лискучі спини, ніжні голодранці,
Втікають заколотникам з очей.
А місто під дощем, як Рим, прозоре.
Співці у підземеллях і в кивотах.
Всотався мед в пісок — плескаті пори.
Дельфінів поцілунки і вужів.
Цивілізацій забуття ранкове
I людський страх, як скарабеїв подих.
Сувої, як світи, і мертві мови —
Європи,

Присмерковості,

    Душі…

***