МIФОТВОРЕННЯ

Мурую сад, де безлiч птиць i духiв.
Де рух руки — мiж сном i павутинням.
Де зайченя стооке i стовухе
Менi у помiч вергає камiння.

I гусне небо. Западає в сховки
Свiтобудова, повiнь свiтла, мiсиво
Повернення у себе. Овид мовкне
Вчорашнiм трибом пам'ятi. Двоїсто

Лiчу свiй сумнiв — i карбую зела.
Вiршую з ними — в паморозь i в порох, —
Обоє срiбнi. Свiтова оселя
Стоїть на Сходу й Заходу опорах.

Та тiльки зайченя — мале i тихе —
Все знає про пiдмурки i закони.
А я руїнно вибухаю смiхом,
Пiдважуючи встоянi колони.

В нутрi i в нетрях — серцевина мiфа.
I все, що можу — сад домурувати.
Хай зайченя з усмiшкою Сiзiфа
Втече у закапелки свiту — спати.

I буде океану шумовиння,
I вир безчасся, i вiтрiв предтечi.
I зайченя, що вергало камiння —
Вже сонне — в закапелках порожнечi.

***