Броніслав ГРИЩУК

* * *

За тридев’ять небес,

 де нема ні плачу, ані сміху,

де у райських садах

не вмовкають джмелі й солов’ї,

де вощиновий берег

 спливає медами справіку

у нектарні бездонні озера

й дзвінкі ручаї,—

звідти,

з вимірів тих

золотих-осяйних-незбагненних,

мама з татом

    вдивляються в мене

          крізь божі світи,

ніби хочуть сказати

щось дуже важливе для мене

та від чогось мене, нерозумного,

            застерегти!

Губи, брови, морщинки

  ворушаться в болісних зламах —

хоч на мить на одну

 відступи, відпусти, німота!

Але марні вони,

   позамежні оті намагання,

бо печать невидима

 лягла на пошерхлі уста!

Так зі снів

  ми і світимось втрьох,

      наче храмові свічі:

я — з свойого, земного,

  вповитого тліном гріхів,

а вони — з того сну,

де ні слів, ані сліз,—

        тільки вічність,

та пісні солов’їв,

    та вощиновий мед

            берегів.

1997