Людмила ГНАТЮК

ЗОЛОТАВІ КУПОЛИ

Розчинюсь у думі праведній
Серед київських дзвіниць,
У твої обійми лагідні
Припаду я горілиць…
У відлунні давніх оріїв
Видивляю у імлі
Непідроблену історію
Української землі…

Багатьом була принадою,
Бо вважалась дивом див,
Та Творець своєю владою
Куполи позолотив!
У провині серце кається —
Бо не все ми вберегли…
Та з високістю єднаються
Золотаві куполи!

Щось зі мною відбувається:
Незбагненну чую міць!..
Руки тризубом здіймаються
На горі серед дзвіниць!
Із коріння давній оріїв
Прагну, сходи щоб зійшли —
Захищаю і виборюю
Золотаві куполи!

І допоки золотітиме
Нам надія із небес,
Що твої, згадаєм, діти ми,
Що прадавній дух воскрес!..
У провині серце кається —
Бо не все ми вберегли…
Та з високістю єднаються
Золотаві куполи!

* * *

Джерело: Л. Гнатюк. “Незбагненна печаль” -К., В-во ім. О.Теліги, 1998.