СУД У ПЕРЕДДВЕР'Ї

9

Усе тимчасове життя- сама гіркота;
воно гірке, як море, а мале, як крапля:
чому ж ми любимо його більше, аніж вічність,
яку приготував Бог люблячим його?

Димитрій Ростовський

Святитель Димитрій Ростовський,

          в миру — Данило,

Сотника Сави син,

    прозваний Тупталенком,

Відкрив сторінку,

 перо вмакнув у чорнило,

Виводив слова

   і старів собі помаленьку.

«Четьї-Минеї», «Синопсис»,

     ще там яка дещиця —

Богу на славу,

людям на споминання.

Київ, Батурин, Глухів,

    у Глухові десь — криниця,

Липи, чернеча келія,

  не перша і не остання.

Зупинився. Перо відклав.

     Зітхнув глибоко.

Могло ж бути інакше:

   діти, онуки.

У просвітках поміж літер

    вбачає око

Тупіт малих ноженят

   і: «діду, візьміть на руки!».

До утрені ще година.

  Прости мені, Боже,

Сумнів мій потаємний,

      хвилинну слабість.

Прости, що в житті зробив

       і чого не зможу,

Криницю, липи, Москву

    і спокійну старість.

Святитель Димитрій Ростовський,

          в миру — Данило,

«Богонатхненний муж», —

      напише Величко.

Ну, що ти, Самійле,

    то мною перо водило.

Не квапся, Самійле.

    Обох нас Господь покличе.

***