ЗЕМЛЯНЕ ТІЛО

Серце землі — безголоса трава.
Серце трави — небувалі слова.
Серце тих слів, як би ти не хотіла, —
Моє земляне, перегноєне тіло.
Народи тих тіл — безземельних сердець —
Віки скандували: "Кохання і плоду!"
Дарма. Хоч тілам і нема переводу,
Та тільки народам приходить кінець.

Коли опадають листки і птахи,
Бентежні поети складають стихи,
Як в цім опаданні і тиші довкола
Трамвай проповзає криваво і кволо.
Для мене він — довга весела труна;
В ній мокрі тіла. А ворони і листя…
Поети напишуть: осіннє намисто,
Я мислю: кружляє печаль земляна.

Приходить кінець найскладніших кінців —
Тих, до яких доторкнутись не смів, —
Лише за туманами спогадів чарка
І плаче від реготу хмарка-батярка,
Її родоводи померли у сні,
В житті земляного повільного вітру.
А в чарці — кохання неміряні літри!
І бульбашки смерті блукають по дні.

Печаль земляна обернулась на ліс,
У ньому лишайник проріс і обліз,
І мох під сосною сивіє і знову,
Як вицвілий пан, молодиться нервово.
Стоїть між деревами запах перук,
Звисають гілки, як волосся, додолу,
Над ними не сонце — відро пергідролю,
Що падає, падає небові з рук.

Блукають по дні розмаїтих озер
Розгублені риби. В озерах тепер
Між хвилями білих пісків каравани
Розвозять листи від рабів до коханих;
І де не пройде земляний караван,
Лишаючи стоси луски і паперу,
З піску виринають булькаті озера
Сліпими очима незавданих ран.

Небові з рук вислизає тепло.
Запахнути липі ще раз припекло.
І осінь знічев'я, немов з земляками,
Грається в піжмурки і телеграми
З наївними нами. А ми біжимо
Її зустрічати — в руках хризантеми,
В кишенях поеми. В очах — вічні теми. —
Глузує з нас листя пожовкле: come on!..

Незавданих ран і невипитих вин,
Завмерлих птахів і підземних рослин
Ми, все ж, зустрічали спочатку немало.
Та мало кого ми тоді зустрічали,
Коли земляної свободи дурман
Кидав нам світи, як каштани, під ноги;
Коли ми направду не знали, як много
Заважать порожні слова розставань.

Пожовкле come on на твоєму лиці,
Неначе Китаю чудні папірці, —
Списані вітром сувої пустині,
Злото Янцзи на губах мандаринів.
Даруєш обличчя твоє, як Гонконг, —
На кілька життів — відповідно до ролі.
Мого ж почуття земляний ієрогліф
Не визнав Китайського Муру закон.

Слова розставань — земляні копійки,
Відтак багатіємо й ми, жебраки,
І виповзаємо з міста достатку,
Що нам тільки роги лишає на згадку
Про віск охололих його ліхтарів,
Про велич його незбудованих храмів,
Відтак вирушаєм ік чортовій мамі,
Як перед віками царі до зорі.

Китайського Муру закон-етикет
Процес споглядання кермує вперед,
І дивишся просто, без руху і стуку,
Як земляний імператор перуку
Вдягає, рушає граційно в похід,
Як посилає стрілу за стрілою,
Як потім сповзає з коня і з незлою
Усмішкою йде під пісок, як під лід…

Царі до зорі обмірковують, як
Інших царів подолати, однак,
Зморені сном. по приході світанку
Втрачають дружину, державу й коханку;
Тоді, у полоні, думки земляні
Приходять у голову лису цареві,
І він уподібнюється кобзареві,
Складаючи вкрай героїчні пісні.

Пісок, як під лід запроторений бомж,
Втрачає свободу і колір. Або ж
Занурює тіло своє у нірвану,
Не маючи вибору. З даного стану
Виводить його розмерзання льодів
(Щоправда, при цьому зникають мамути), —
Та смерть і життя… Можна все перебути
Бомжем в земляній затверділій воді.

Вкрай героїчні пісні та діла
Пам'ять народу до нас донесла.
Полютувавши й поплакавши, ниньки
Гуляймо, хто аркана, хто коломийки,
Бряцаймо в цимбали, гітари, дримб?,
Гей, лемки, гуцули, брати-волиняки!
Возвеселімся, опришки й коз?ки,
Печальні мої земляні голуби!..

Воді, що здавен веселить звірину,
Присвячено віршу уже не одну,
Хоч я не Дрогобич і не Оріховський,
Мені на цім світі теж млосно і ковзько…
Шукав між русалками я роксолян, —
Були польові, а тепер водяна є,
І, наче яка земляна звірина, я
Собі веселюсь, як писав Роксолян.

Мої земляні голуби ще не сплять,
Бо я поміж ніздрями теплих бидлят
Їх закликаю до себе. І царсько
Мої голуби виступають… Лицарство
Мені не знайоме полює мене,
Та тріє птахів поприносили дари:
Папір, порцеляну. вино і гітару,
Аби я утішив лицарство сумне.

Писав Роксолян на ім'я Станіслав
Про наміри звірів і запахи трав
У руській землі у добу ренесансу.
Писали потому катрени і станси,
Сонети й октави, і щось замість них,
І кланялись сонцю, і кланялись Богу,
І проклинали тернову дорогу,
Забувши про запахи трав земляних.

Лицарство сумне, і сумні вітражі
В очах і на віялах дам. На межі
Троянди і списа лице сюзерена,
Неначе монета на серці студена, —
Не чистить чуття, на відновлює кров…
Від Рима до Осло, від Луцька до Нанта
Потиху іржуть земляні Росінанти,
Немов до людей безгранична любов.

Трав земляних оксамитні мечі
Осінь вартують удень і вночі,
Зима ж напинає вітри, як вітрила,
Зима в білі сурми довкіл засурмила,
І нас присипляє поволі зима,
І ми засинаєм, як осінь і трави,
Нам сняться коралі, цілунки і страви,
І білі вітри, і мечі, і сурма.

Людей безгранична любов відійшла,
Як води, — тече від стола до стола,
Минає заплетені коси і ноги,
Стрибає почерез дніпровські пороги,
Біжить земляними ночами на Січ,
На ранок сміється із власної казки,
Аж ген за Дунаєм народжує паску
Братам-запорожцям і плентає пріч.

Вітри, і мечі, і сурма земляна, —
Куди рвуть і кличуть вони і вона?
Хіба до двобою з зустрічним собою,
В якім не накласти й на мить головою,
В якому цілуєш то жінку, то хрест,
Вирізьблюєш стигми, загоюєш рани,
То пестиш повію, то ріжеш кохану,
А то прикладаєш до лоба компрес.

І плентає пріч той, хто звався, як я,
Хто довго, як ніч, біля ліжка стояв
Замерзлої панни, якої коралі
Обплутують душу, немов магістралі
Тілесних тканин. — Земляне покриття
Того, хто, як я, називався недавно,
Тепер по ночах роздаровують фавни
Сомнамбулам-німфам з мойого життя.

Компрес на моєму твердому чолі
Навіює спогади про журавлів, —
Отих "сірим шнурком" (чи чуєш, мій брате?),
Які б уже мали своє відлітати.
Лежу в земляних простирадлах небес.
Живу за щитом горілчаних компресів.
Летять журавлі. І немов стюардеси,
Брати в чужину відлітають з очес.

З мойого життя висипається смерть
Сухеньким пісочком. Заповнений вщерть
Піском, двоголовий стрибає годинник
В торти іменинні з тортів уродинних,
На ньому сидить земляне чортеня
І бавиться смертю, немов крашанками.
Вже Бог заперечно махає руками,
Вже кличе до себе рогата свиня.

З очес ллються слези, і всі словеса —
На вию й власи замашная коса.
І паки складеш дві руці молитовно,
і притчу в яицех вонмеш ляментовно,
Узриш у зерцалі порфиру ланит;
Зеґар земляний вкупі з полузеґарком
Зміняєш на млеко овци і цигарку, —
Немовби на чудо, що всіх осінить.

Рогата свиня б'є, як кінь, копитом,
І ратицю ссе, і вказує перстом
На Древо Пізнання. Неначе алхімік,
Ятрить філософське каміння (в Цусімі
В цю мить у вулкані горить самурай).
Рогата свиня — земляний камікадзе —
На Древі Пізнання повісилась, адже
Її не згадає замучений край…

На чудо, що всіх осінить і пройме,
Чекають мільярди хосе і кармен,
По черзі ідуть відпочити (окремо
Чи разом), наповнені сумом і щемом;
І тужно заходить і сходить зоря,
Волають воли, ремигаючи тирсу,
Ченці земляні на стіні монастирській
Приносять у жертву свого дзвонаря.

Замучений край повногрудих фортець
Молочними ріками сходить внівець,
Між хвилями скіфські баби, мов качата,
Хлюпочуться чайково і незачато.
А там відсвистали уже земляні
Круті береженьки (круті козаченьки),
На всіх доріженьках дитята і неньки,
З плугами йдучи, поїдають вишн?.

Свого дзвонаря подаруєш богам,
А їй залишатимеш тільки вігвам,
Просяклий смолою… І білою ніччю
Безсило повзтимеш її передпліччям
Від верху донизу — в зачинений рай,
Де добрі боги земляні хороводи
Малюють, мов німби, на зорях і водах…
Вона ще поплаче, а ти знемагай!

Вишні черешень і черешні вишень
Крізь тебе проходять щоніч і щодень,
Кружляєш довкола кістлявого саду,
Залишений садом назавжди позаду.
І виснуть твої земляні кісточки
Над небом твоїх безтурботних коханок,
І бранки твої до твого-таки хана
Тебе у букетах несуть залюбки.

А ти знемагай, у мовчанні хрущів,
Під вітром постелі (без крил і трусів,
Прокручуй томи давньогрецьких трагедій
У голові) і лежи, наче "Веди",
Розгорнуті нагло на темних місцях, —
Черва земляна докопається сенсу
Твого поцейбіччя. А ти декадентствуй:
Хоч прутнем назви тричі зігнутий цвях.

31^*

Несуть залюбки білих-білих собак
Черниці й жінки, що пізнали в них смак,
Несуть земляні поокремо усмішки
До темного саду й до шлюбного ліжка,
Де жде, причаївшись, шахрай-чоловік,
Що хоче купатись, кусатись, кохатись,
Та вибіжить білим собакою з хати,
Хвостом обмітаючи сльози зі щік.

___________________________
^* Мотто: Алісдер Грей. "Комедія з білим собакою".

Назви тричі зігнутий цвях хоч Петром,
Хоч півнем, що тричі пропіяв: "Шолом!",
Хоч свідком найпершим Христової рани,
Одним з чотирьох, що умерли за Пана —
У Пані при Пані на Пана хресті.
Оце земляний тобі камінь наріжний, —
На ньому, святий ти а чи многогрішний,
Будуй, якщо хочеш, усе, що хотів.

Зі щік відчитається карта доріг,
Якими якось мимоволі пробіг
І враз зупинився: завішені люстра,
Промоклі жінки, і сини Заратустри
(Братове мої, котрим теж тридцять три)
Мовчанням своїм веселять свої душі.
Зникають дороги на морі і суші,
Жовтіють усі земляні кольори.

Усе, що хотів обернути на жарт,
Давно обернули Ньютон і Декарт
(Щоосені яблука — мовби монади
Чужої звитяги і власної зради).
Притягує мя земляна площина:
Мені тут означено координати, —
Ньютон із Декартом могли жартувати,
Хіба вони знали, що то — чужина?

Усі земляні кольори попід сніг
Ховають обличчя померлих доріг;
Останні ніде не ведуть і нікого,
Хіба натякають на можність дороги
У тих безконечних орбітних снігах,
Якими кружляють супутники кроків
І креслять дороги, не знаючи, доки
Проляжуть ті кроки на мертвих шляхах.

Що то — чужина? Батьківщина — що то?
Тринадцята кулька в чиємусь лото,
Круг шиї насотаний хвіст пуповини,
Згорілі мости, генетичні провини…
Нащадки моїх земляних одіссей
Хрестовим походом пливуть на ітаку —
По морю, в яке я мочився і плакав
З образи, з розпуки за острів оцей.

На мертвих шляхах земляна коляда.
Я, певно, її начував-споглядав,
Аж поки чотири ангели фасадні
Спурхнули у небо прегарні і ладні, —
І з'їхали стріхи будинків старих,
І стіни упали на жони і діти,
Вціліло чотири нас по всему світу:
Я в яслах один і зі Сходу ті три.

За острів оцей і незнані скарби,
Які в його лоні ростуть, мов гриби,
Від себе ховаючись, мов оглашені,
Вмирають від сорому в острова жмені,
За острів оцей земляний, вартовий,
Боролись уперто і враз захопили
Скелети скарбів розпорошені сили —
П'ять рук, надцять пальців і дві голови.

Зі Сходу ті три рубаїв автори
(Хайям, Рудакі, Нізамі, — адже три)
Місцями здаються мені земляками,
Найпаче глибокими тими ночами,
Коли замість місяця запах квіток,
Роса розпашіла і вірші цілунків,
Ні часу не тямиш тоді, ні керунку,
Ні з чим зримувати той третій рядок.

І дві голови, що на палях стримлять,
Іще сподіваються власних малят,
Два грішні тіла, що лежать безголово,
Збирають думки на сердечну розмову
Про те, що не вмерла, не вмерла вона —
Ота, що зазвичай вмирає остання,
І мацають подумки мертве кохання,
І вірять: воскресне любов земляна.

Той третій рядок, що про серце тих слів,
Належить тобі, як би ти не хотів,
А також твоя перегноєна мила,
Яку відшукати, здається, несила
У цих земляних голосах-полюсах, —
Вони напинають тіла, ніби струни,
Вони розкривають серця. ніби труни,
І сиплять на сніг перламутровий прах.

Воскресне любов земляна а чи ні,
Не знати ніколи тобі, ні мені.
Понуро проходять ночей динозаври
Стежками віконними. Обри, хозари
Водно сновигають, минаючи нас;
І кожен несе під пахвою літопис,
Оплакує хронос, висміює топос —
Отой, що між нами запався якраз.

На сніг перламутровий прах вечорів
Безлюдно спадає. Прокопано рів, —
За ним земляні копошаться народи
І пишуть історії, себто пригоди
Нікчемних, померлих давно королів.
Так тіло незряче прошкує землею,
Та падає раптом притягнуте нею
І тромбом лягає на серце землі.

Якраз випадає згадати про те,
Як іноді листя на тілі росте,
І тріскає шкіра, і рветься одежа,
І листя спинається в небо, як вежа. —
По листю біжать земляні малюки
І часом, зірвавшись, калічаться тяжко…
Якраз випадає поставити пляшку
І свічку, коли опадають листки.

***