ПІСНЯ ПЕРЕД ПРОЩАННЯМ

ти заспіваєш про те як потрібно вмирати
ти заспіваєш про тих що давно вже померли
тільки цього ще не знають

шепоти тишу наповнюють шурхотом
люди
бачать лише свою зовнішню сутність
посеред ночі з незримим сидять наодинці
пальцям очам довіряють як доторкам діти

мороку штори сховали блакитні вітрини
тихих очей що дивилися рівно зухвало
бачили те що ніколи душі не збентежить

очі тепер безпорадні довкола темнота
гусне і давить її непрониклива сила
не спалахне в далині крилом янгол-самітник
довкола
крик вороння яке осінню хворе

бачиш смиренних і гордих у час проминання
бачиш дітей
в їхніх поглядах сохнуть дерева
бачиш жінок
їхні руки нервово танцюють
бачиш ці трупи
які ще не встигли померти
бачиш сліди їхні
після нудненької смерті
їх стирає лавина
вир поколінь які дихають слідом за ними
тільки цього ще не знають

ти не промовиш услід їм прощайте
ти вже забув їхню мову чуттєву причетність
до білих днів де сміялися діти
все протікало
в мирі та злагоді сірого часовбивання
в світі годинників хвацько накручених вправних
в світі кімнатних світлин
де усміхнені смерті
в ликах людських залишилися вічно живими

будеш журитися
думати що вони тлінні
короткочасні як мухи малі як мурашки
будеш журитися
згадувать їхній гармидер
і вовтузню непотрібну а трохи й кумедну

діти хвороб і турбот
грішні боголюбиві
і невимовно сумні або ж надто веселі
діти що чемно приходять а потім відходять
чергу займають щоб знову потрапити в чергу

руки наосліп занурюють в місиво темне
попелу пам’яті
праху німої скорботи
страхом спокутатись перед померлими щоби
твердь віднайти і повірити в розум

хтось між ними затягне самотньо пречиста
хтось залається ніби сліпець

що спіткнувся об камінь

хтось мовчатиме ніби його тут не буде
хтось їх скине усіх на довічну дискету
прирікши на сенс і тривалість безмовну

1998